Маю сказати декілька слів і пояснити тривале мовчання. Дві події одразу прийшли у моє життя в один день із різницею у часі на декілька годин.
Світла і сумна.
Сумна – відійшов у вічність тато. Це не було несподіванкою, але все одно боляче і тяжко. Як і для кожного.
Світла – здобуття обласного краєзнавчого Оскару – премії імені Володимира Ястребова.
Саме тому у мене зі зрозумілих причин вимушено трапилась пауза. І тепер можу вже сказати декілька слів.
На початку перефразую по пам’яті Френсіса Фукуяму, відомого політолога та філософа, який твердить, що критично важливими для створення картини світу є робота інтелектуалів. Маленького гуртка, кола людей, що не бояться глибин пізнання, але водночас вміють стати посередниками між чистим знанням та побутом. І таких людей, як підтверджує обласна краєзнавча премія імені Володимира Ястребова, на олександрійській землі – чимало.
Не було б лауреата обласної краєзнавчої премії 2021 року Віктора Голобородька, якби не було лауреата премії – Плутарха з Нової Праги Федіра Плотніра або земляка-лауреата, який є і поетом, і людиною закоханою у музику та українську етнологію, нині одесита – Олега Попова.
Викарбувана у пізнанні минулого постать лауреата премії – краєзнавця, лікаря і журналіста Анатолія Кохана. Він народився далеко від Олександрії, але став літописцем краю і невтомним працівником культурної ниви, людини, що будила людей нестандартним поглядом на події і факти. Своїми численними публікаціями і книгами, він спонукав до небайдужості і щирості діалогу із совістю.
Не можу не згадати про ще одного земляка-історика Анатолія Пивовара, завдяки титанічній праці якого ми знаємо так багато про козаків-засновників і перші роки ранньомодерної Усиківки-Олександрії та чия праця неоціненна для олександрійців хоча б за суперважливу для дослідників краю книгу “Поселення Задніпрських місць…” та створення томів краєзнавчого альманаху “Інгульський степ” у співпраці із меценатом і дослідником В.Сердюком.
І без сумніву складно мені уявити своє лауреатство, якби не співпраця та дружні і важливі діалоги і зустрічі, спільні проекти і десятки спільно народжених публікацій-статей у місцевому часописі Валерія Жванка. Він – лауреат і видатний публіцист, письменник, краєзнавець, автор ідеї та фундатор Центру “Толока”.
Визнання моєї праці – це визнання праці всіх цих людей. Підтвердження статусу міста Олександрії, яке дійсно бажає позбутись минулої карми стереотипів і культурно-просвітницького сектантства. Це – повернення історії Олександрії у контекст краєзнавчих пошуків Кіровоградщини після років “випадання” і профанації. Маю сказати відверто в чому ця проблема полягала: краєзнавство в місті Олександрії знищувалось системно за “інакомисліє”, україноцентричність і непідконтрольність владі.
І сьогодні справи ще далекі до відновлення: немає міцного, реального краєзнавчого осередку, а про краєзнавчу “школу” нових лідерів, що можуть взяти на себе естафету і не йти вперед, вести за собою інших – навіть не має ще і слів. Вчителі-ентузіасти підживлюють у батьків і дітей потяг до краєзнавчих пошуків і правдивої історії рідного краю. Але це – винятки. “Сірість”, народжена купою “заходів”, “важливої статистики”, “звітності” і всього іншого, вбиває ініціативу вчительства розвиватись за межею стандартних вимог.
Але все поступово змінюється. Нова місцева влада перейшла до політики підтримки краєзнавства. І це – розумний і виважений крок. Такі речі завжди посилюють місто, збирають людей докупи, відкривають дискусії для пошуку альтернатив і зрештою, дають змогу говорити про минуле, формулюючи майбутнє.
Краєзнавство і вивчення історії, не стане прямим дороговказом. Історичні факти навіть викладені у дрібних деталях не пояснюють майбутнє. Універсальної формули за якою передбачають завтра і післязавтра не існує. Але знання про минуле дає нам точку відліку, пояснює що відбувалось, відкриває новий обрій для світогляду, дарує досвід минулого.
Та все ж маю сказати про проблему – історію наразі сприймають як набір дивакуватих оповідей, легендарних переказів, вигаданих навіть не народом, а самими “легендаторами”. Дехто навіть уявити місто не може без примітивних байок, бородатої пропаганди і цифронасиченого “ні про що”. Але є і цікаві паростки нового бачення. Ми шукаємо нові форми і образи, відповіді на складні питання, наприклад як створити музей Чижевського таким, щоб він був цікавий молоді, а не тільки науковцям.
Книга “Олександрія. Історія Задніпров’я” написана саме для цього. Для переривання зв’язку із пропагандою і переходом до світу вільних людей із критичним мисленням і широким поглядом на минуле, сучасне і майбутнє. У ній є спроба прив’язати міський колорит історичних подій до контексту подій загальноукраїнських. Ми – не удільне князівство. Книга говорить, що олександрійці мають намір позбавитись мальованого вусатого шароварницького образу міста. Наша історія є глибокою. І вона значно глибше цариць і її коханців. Її “вага” – це мільярди років геологічного фундаменту та тисячоліття – з перших виявлених артефактів індоєвропейських народів та етносів, що розселялись нашою землею.
Історія краю відкриває її глибину. Дає відчуття величі і отого самого остраху, коли ти опиняєшся несподівано на вершечку величезного хмарочоса. Раніше ходив по цій межі і не помічав, що щодня спілкуєшся із тисячолітньою історією, край якої навіть не помітно.
Водночас Олександрія – модерне місто. В ньому купа цікавих особистостей: сотні, тисячі історій, які вражають масштабом ідей і глибиною почуттів.
Ті, кого замалювали фарбою з супермаркету, загримували під канонічний образ, виписали у овальних формах загальної пристойності і толерантності, проступають у книзі реальними людьми. Із вадами і здобутками. Про цих героїв і антигероїв варто говорити, сперечатися, чубитися і навіть – розмежовуватись. Але не ставати ворогами. Спробувати розуміти один одного навіть через конфлікт.
Так, історія не завжди єднає. В ній чимало ліній і перехресть. В ній забагато великих і малих трагедій, і перемог, щоб помістити це у мальовані порцелянові сувеніри. Кострубату, криваву і водночас величну історію Олександрії неможливо просто так загорнути в туристичний фантик із привабливим виглядом споживчого товару на всі смаки і вік. Але говорити про неї треба. Спробую пояснити чому.
Коли жителі міста не знають звідки пішла назва Олександрії – це трагедія. Але коли не знають чому саме так названа їх вулиця – це вже апокаліпсис і вирок всій культурній спільноті міста, яка закрилась сама у собі, продовжує жити стереотипами минулого і думає, що краща тактика – заховатись у куточку і жити на бюджетну індульгенцію. Чи важимо так і чи маємо за таких обставин майбутнє?
Саме тому писав книгу. Саме тому намагався відкрити її для дискусій. І саме тому її “витримка” мінімум три роки тільки після першої друкованої версії.
Ось такі думки і така у мене історія із лауреатством.
Щира подяка рецензентам і наставникам – Олегу Бабенку та Юрію Митрофаненку. Без їх надзусиль підказати мені, що цими напрацюваннями та ідеями варто ділитись не тільки у колі краєзнавців, цієї події не трапилось би.
Не трапилось би її і без постійної підтримки найближчих рідних. Бо хто інший, а вони розуміють, що таке робота для людей, адже скарби духовні не вимірюються скарбами матеріальними. А інтелектуальна праця сьогодні цінується так, як цінується. Частіше ніяк, ніж, навіть, посередньо.
Попри все, відкриваємо нову сторінку. Прочитаємо книгу і спробуємо просто замислитись, чому вона така історія Задніпров’я і така історія Олександрії.
Тексти. Олександрія 